Чи зможе Україна стати арсеналом демократії?
Нещодавно український інформаційний простір сколихнула новина про те, що наші ВПС посиляться новими сучасними літаками — шведськими Gripen, ще й значною кількістю — за планами, це буде 150 машин протягом наступних 10–15 років. При цьому перші літаки мають надійти вже 2026-го.
Фото: EPA/UPG
Шведські винищувачі JAS 39 Gripen під час святкування Дня ВПС у Лінчепінгу, 13 червня 2010 р.
Тож це буде вже третя західна машина на додачу до американських F-16 і французьких Mirage. Нашим авіаційним технікам можна лише поспівчувати — на них чекає важка робота.
Така кількість одиниць і терміни постачання наштовхують на ще одну цікаву думку: чи не є це натяком на ймовірну локалізацію якогось складника виробничого процесу на території України? Звичайно, загрозу з боку російських ракет неможливо не враховувати, проте чи варто остаточно списувати нас як майданчик для розвитку спільного з європейцями ВПК? Я думаю, що ні, і ось чому.
Україна як виробничий партнер на Східному фланзі
Поглянемо, що ми маємо зараз. Станом на кінець 2025 року інтеграція України в європейський військово-промисловий комплекс уже вийшла на рівень прагматичної виробничої кооперації, відступивши від самих лише політичних заяв. Досвід тривалої війни, а також значні державні інвестиції в оборонну промисловість перетворюють Україну зі споживача допомоги на стратегічного виробничого партнера.
Основною метою інтеграції у європейський ВПК для нас є забезпечення стійкості постачання й операційної ефективності озброєння в умовах високої інтенсивності бойових дій. Для України це гарантії довгострокового доступу до сучасних технологій, а також прискорення стандартизації армії за зразками НАТО. Фінансова основа цього процесу значна: у 2025 році щонайменше 739 млрд грн виділили безпосередньо на закупівлю та виробництво озброєння та військової техніки (ОВТ). Ці інвестиції спрямовані на довгострокові контракти, що є основним стимулом для європейських компаній до локалізації.
==
Основи співпраці: регулювання, фінансування, поетапність
Локалізація військового виробництва в Україні базується на послідовній стратегії, що включає правові стимули, трансфер технологій і будівництво нових виробничих потужностей.
В Україні діє політика щодо локалізації, яка вимагає, щоб певна частка вартості предмета закупівлі формувалася на території країни. Для товарів машинобудування, які закуповують за державні кошти, вимагають мінімальну частку локалізації — 25 % у 2025 році та 30 % у 2026 році. Хоча вимоги прямо не поширюються на летальні озброєння, політика «Зроблено в Україні» стимулює європейські компанії добровільно підвищувати рівень локалізації, щоб підвищити шанси здобути довгострокові контракти. Після зупинки бойових дій було б доцільно поширити політику щодо локалізації і на товари ВПК, адже це могло б слугувати додатковим стимулом повертатися для виробництв, які були перенесені з України.
Спільні проєкти часто фінансують через так звану данську модель, яка передбачає залучення міжнародних коштів на виробництво ОВТ саме в Україні. При цьому якщо активна фаза війни мине, ці закордонні інвестиції неухильно зменшаться, тож нам варто вже думати про відкриття експорту військових товарів, щоб наповнити галузь валютою.
Інтеграція України у європейський ВПК базується на послідовній стратегії, що починається з ремонтних потужностей і поступово переходить до повномасштабного виробництва. По суті, ми зараз проходимо звичний шлях для країн, що прагнуть стимулювати розвиток власного ВПК.
Фото: EPA/UPG
Працівник Rheinmetall модернізує німецьку бойову машину піхоти Marder, Унтерлюс, Німеччина, 6 червня 2023 року.
Початковий етап співпраці зосереджений на ремонті й обслуговуванні (MRO) переданої техніки. Це не тільки прискорює повернення пошкодженої техніки у стрій, але й забезпечує передачу технологічних знань. Німецький концерн Rheinmetall AG розпочав свою діяльність в Україні саме зі створення ремонтних потужностей у партнерстві з Укроборонпромом.
Наступним етапом є створення спільних підприємств (СП), кількість яких до кінця 2025 року вже перевищила 40. На цьому етапі виробничий процес охоплює не лише якісь дрібні ремонтні роботи, а й вузлове складання та критичні технології. Наприклад, французька компанія Thales створила СП з Укроборонпромом, що зосереджується на системах ППО, радіоелектронної боротьби (РЕБ) та зв’язку. А франко-німецька KNDS відкрила виробництво запчастин і боєприпасів для танків Leopard і гаубиць Caesar.
І вже лише після проходження всіх цих етапів стає можливим повноцінна локалізація виробництва на території країни.
Що нам вже відомо на землі…
Одним з ключових проєктів локалізації є виробництво німецької бойової машини піхоти KF41 Lynx того самого концерну Rheinmetall. Нещодавно держава обрала Lynx як базову перспективну БМП Сил оборони. Перший завод Rheinmetall в Україні планує запустити виробництво для фінального складання (скоріш за все, вузлового) Lynx до кінця 2025 року. Ще раніше Rheinmetall також заявляв про наміри виробляти в Україні бронетранспортери Fuchs, що підтверджує стратегію повного охоплення парку сучасної німецької техніки MRO та виробництвом. Загалом же варто відзначити непересічну наполегливість і системність у роботі Rheinmetall з Києвом.
Фото: АТ «Українська оборонна промисловість»
В Україні запрацював перший спільний з АТ «Українська оборонна промисловість» цех Rheinmetall з ремонту і виробництва бронетехніки. Відкриття цеху
У сфері артилерії, крім MRO для французьких CAESAR, німецьких PzH 2000, RCH 155 і східноєвропейських систем, як-от польські AHS Krab і словацькі Zuzana, значний акцент роблять на боєприпасах.
І хоча спільне виробництво 155 мм снарядів з чеською Czechoslovak Group (CSG), яке передбачало виготовлення 100 тисяч снарядів у 2025 році, наразилося на відсутність контракту з боку Агенції оборонних закупівель, американська Northrop Grumman не побоялася підписати угоду про спільне виробництво боєприпасів.
А чи робитимуть в Україні європейські танки? Поки ні. Проєкт локалізації вже добре нам знайомим німецьким концерном перспективних ОБТ KF51 Panther залишається на рівні розмов і далеких планів. Це пов’язано як з більшою складністю виробництва, так і з пріоритетністю для наших Сил оборони нарощення кількості БМП над ОБТ.
…і в повітрі
Модернізація Повітряних сил передбачає створення флоту з 250 сучасних бойових літаків. Ось тут варто згадати про шведський винищувач Saab JAS 39 Gripen, який скоро має скласти компанію іншим машинам наших ВПС. Чому ж саме Gripen Київ віддав перевагу порівняно з F-16? Тут є низка як політичних, так і виключно технічних причин.
Gripen (зокрема модифікація E/F) — це легкий, одномоторний багатоцільовий винищувач покоління 4++, розроблений для операційної гнучкості і роботи в умовах розсіяного базування. Це було зумовлено шведською військовою доктриною і робить винищувач ідеально адаптованим до українських реалій.
Gripen спроєктований для зльоту й посадки на коротких, непідготовлених ділянках доріг й аеродромів (менш ніж 800 метрів). Його обслуговування може здійснюватися мінімальною кількістю персоналу (5–6 осіб) і вимагає лише базового обладнання, що є критичною перевагою в умовах ракетних ударів по ключових авіабазах.
Фото: Saab
Винищувачі Gripen Військово-повітряних сил Швеції.
Літак повністю сумісний зі стандартами НАТО і здатен нести передові ракети класу повітря — повітря MBDA Meteor (радіус дії понад 200 км), що значно підвищує його потенціал.
Ну і концерн Saab висловив готовність відкрити в Україні завод кінцевого складання винищувачів Gripen. Тож твердження про те, що деякі зі 150 замовлених літаків можуть бути виготовлені в Україні, за сприятливого збігу обставин має всі шанси справдитись.
Водночас французький Dassault Rafale продовжують розглядати як потенційну важчу двомоторну платформу, яка може доповнити повітряний флот України.
Горизонт можливостей: виклики і шляхи подолання
Інтеграція України у європейський ВПК — це дуже ризикований шлях, де над кожною успішною локалізацією нависає тінь ракетного удару, а за кожним обіцяним заводом ховається бюрократичний лабіринт.
Не секрет, що наш найбільший виклик на шляху до будь-якого військового виробництва — висока ймовірність ракетних ударів по нових виробничих потужностях. Це робить інвестиції надзвичайно дорогими та ризикованими.
Також існує значний опір системи, яка звикла до швидкого, але короткострокового імпорту, замість укладання довгострокових контрактів на локалізоване виробництво. Приклад з неконтрактованим виробництвом 155 мм снарядів демонструє, що внутрішні регуляторні проблеми можуть бути не меншою загрозою, ніж зовнішній ворог. Недостатня прозорість створює сприятливе середовище для корупції, що підриває довіру інвесторів.
Фото: Державний концерн «Укроборонпром»
І лише успішне подолання (або принаймні мінімізація) цих викликів сприятиме перетворенню України з прифронтового імпортера військової техніки на виробника. Які ж у нас є варіанти?
1. Максимальна децентралізація виробництва. Для мінімізації ризику необхідно перейти від великих централізованих заводів до мережі малих, розсіяних, замаскованих або підземних виробничих модулів. Цей підхід, уже випробуваний у сфері дронів, має бути поширений на комплектуючі для Lynx, Gripen і боєприпасів. Це зменшить привабливість цілі для ворога та підвищить живучість ВПК.
2. Спрощення законодавчої регуляції. Це передбачає перехід до західних моделей довгострокового контрактування (на 5–10 років), що дозволить компаніям планувати інвестиції. Варто спростити дозвільні процедури та сертифікацію для іноземних зразків, при цьому посилити відповідальність і контроль за якістю виробництва.
3. Боротьба з корупцією і прозорість. Звичайно, ніякий іноземний виробник не прийде в державу, де в нього вимагатимуть хабар чи відкат. Створення повністю прозорої системи укладання оборонних контрактів і посилення антикорупційних органів, зокрема у сфері закупівель, необхідне, щоб сформувати довіру. Без чесної гри європейські партнери не зможуть повноцінно інтегруватися в наш ринок.
